ДОСВІД ПЕРЕЖИВАННЯ РОЗЛУКИ ТА ВТРАТИ ЧЛЕНАМИ СІМЕЙ, ЩО БУЛИ РОЗДІЛЕНІ ЧЕРЕЗ ВИМУШЕНУ МІГРАЦІЮ

Анотація

У статті висвітлюється досвід переживання розлуки та втрат розділених війною українських сімей через вимушену міграцію. Виїзд із постійного місця проживання жінок і дітей унаслідок війни, роз’єднання сім’ї, раптове переривання зв’язків спільного життя кидають сім’ї як складній системі серйозний виклик. Досвід розлуки членів родини та втрат різного роду є одним з ключових для розуміння повного спектра травм, що зазнає вимушений мігрант через вплив війни. Спричинена обставинами, вимушена міграція – це ускладнений досвід міграції, це «хірургічне» знекорінення, це втрата не просто дому, місця проживання, а втрата частини себе, свого «Я» та ще болісне й панічне намагання прижитись на новому місці. Глибину смутку, якого люди зазнають через розлуку із членами родини, які залишаються на батьківщині у вирі смертельної небезпеки через воєнні дії, можна порівняти із силою емоцій під час оплакування смерті близької людини. Тут ми будемо говорити не лише про мігрантів, але й про членів сімей, що залишились, які переживають не менш травматичний досвід розлуки. Отже, несвідоме ототожнення міграції та смерті може бути дуже інтенсивне. Робота скорботи – це складний, динамічний процес, який впливає на всю особистість індивідуума, і – свідомо чи несвідомо – на всі функції «Я», поведінку, захисні механізми і насамперед на стосунки з іншими людьми. Батьківство і подружнє життя на відстані кидають виклик традиційним уявленням про сім’ю – коли всі члени живуть разом, буквально в одній площині, незважаючи ні на що. Сьогодні заради майбутнього кожної конкретної розділеної міграцією родини та збереження самого поняття подружжя як форми взаємовідносин доводиться шукати й віднаходити нові форми сім’ї. Відсутність батька в житті дитини або відсутність чоловіка чи дружини у шлюбі вимагає психічного ресурсу для адаптації і переосмислення ролей та очікувань. Переживання втрати в цьому контексті – це не тільки туга за тим, що було втрачено, але й потреба у внутрішньому переоцінюванні та віднайденні нових способів вираження емоційних зв’язків. Відсутність – це простір, де відбувається психічна робота, де формуються та переосмислюються внутрішні об’єктні відносини. Розуміння та прийняття пережитих травм, звільнення від заперечення й уникання є ключовими для творення себе у просторі відсутності. Стаття також містить клінічні замальовки, що ілюструють викладений матеріал.