ПЕРЕГЛЯД ПОТЯГУ ДО СМЕРТІ: РЕЛЯЦІЙНА ПСИХОАНАЛІТИЧНА ПЕРСПЕКТИВА

Анотація

Анотація. Ця стаття переглядає суперечливу концепцію потягу до смерті Фройда з погляду сучасного реляційного психоаналізу. Потяг до смерті, уперше представлений у роботі Фройда «По той бік задоволення» (1920), являє собою вроджене прагнення людини до руйнування, хаосу та припинення життя, яке протистоїть творчій силі сексуального лібідо (Еросу). Попри свою глибоку пояснювальну силу потяг до смерті зазнав широкої критики і перегляду через свою спекулятивну метафізичну природу. Стаття доводить, що потяг до смерті може бути продуктивно переосмислений через реляційну психоаналітичну лінзу як деструктивна сила, що виникає з людських стосунків та інтерсуб'єктивності і впливає на них. Вона досліджує реляційні витоки потягу до смерті, пов'язані з невдачами емпатійного налаштування і розпізнавання в ранніх прив'язаностях, його захисні функції, що захищають від уразливості і скорботи, його включення в терапевтичну динаміку та перенесення, а також його роль у патологічних структурах особистості, таких як нарцисизм, межові стани і психози. Розглядаючи потяг до смерті як прояв спотвореної інтерсуб'єктивності та порушення систем розпізнавання, що становлять психологічне життя, ця стаття має на меті продемонструвати стійку клінічну релевантність цієї складної концепції для тем агресії, травми, скорботи та психопатології. У ній стверджується, що непряма, непрозора якість потягу до смерті гостро фіксує невикорінену негативність суб'єктивності, яка чинить опір символізації та визнанню. Наполегливі повторення і розігрування потягу до смерті оформлені як парадоксальне прагнення до міжособистісного зв'язку та турботи перед обличчям трагічного відчуження і втрати. Комплексний клінічний випадок, натхненний роботою Моріса Еппрі про трансгенераційну травму, ілюструє, як потяг до смерті несе в собі зашифровані залишки величезних колективних та історичних утрат через несвідому ідентифікацію, примус до повторення і спотворені моделі прив'язаності. Загалом стаття обґрунтовує теоретичну цінність потягу до смерті, якщо його переосмислити в рамках реляційного психоаналізу, зосередженого на інтерсуб'єктивності, взаємному визнанні та нескінченній боротьбі людини за збереження значущих міжособистісних зв'язків усупереч тяжінню екзистенціального розпаду.